03 березня Всесвітній день письменника. 09 березня День народження Тараса Григоровича Шевченка 14 березня День українського добровольця 21 березня Всесвітній день поезії 27 березня Всесвітній день театру

ЗАГИБЛІ ВОЇНИ

Чорний
Ігор Олександрович

Ігор Чорний народився 1975 року в с. Сутківцях на Ярмолинеччині. Невдовзі батьки хлопця оселилися в Ярмолинцях. Тут Ігор пішов до школи. Далі було навчання в технікумі в Новій Ушиці. Вищу освіту юнак здобував у Подільській державній аграрно-технічній академії в Кам’янці-Подільському.
Ігор був із тих, про кого кажуть «на всі руки майстер». Працював у колгоспі, пізніше на будівництві – електрозварювальником, покрівельником. Рішучий та ініціативний, він не боявся брати на себе відповідальність, свого часу відкрив власну справу, заснував фірму.

Демчук
Богдан Михайлович

Демчук Богдан Михайлович народився 28 травня 1995 року у с. Жадани Вінницької області. Після закінчення школи (у 2007 – 2010 рр. навчався в Шарівській загальноосвітній школі) вступив до Ярмолинецького професійного ліцею, там навчався на слюсаря та водія. У 19 років Богдан почав возити волонтерів на схід в зону АТО. 2015 року пішов служити в окремий загін спеціального призначення «Азов». У 2017 року Богдана Демчука нагородили почесною відзнакою «За оборону Маріуполя»
Коли 24 лютого почалося повномасштабне вторгнення, Богдан разом з рідним братом Олегом обороняв спочатку територію міста Маріуполя, потім у надскладних умовах цілковитої блокади завод «Азовсталь». 29 квітня Богдан загинув.28 грудня 2022 року в селі Шарівці відбулося відкриття меморіальної дошки Героєві «Азова» Богданові ДЕМЧУ

Коростильов
Володимир Васильович

Володимир народився 22 січня 1983 року у смт. Чемерівці. Навчався у загальноосвітній школі, яка знаходилась поряд із будинком, де проживала родина Коростильових. Батько працював трактористом у сільгосппідприємстві, на жаль, передчасно відійшов у Вічність. Мати, Галина Антонівна, нині пенсіонерка, раніше працювала на різних роботах. Сім’я – працелюбна та дружна, тому й Володимир із ранніх років знав ціну людській праці, сам трудився разом із батьками. Після закінчення школи розпочав трудову діяльність. У своєму рідному селищі познайомився із вродливою, добродушною дівчиною Ольгою, яка навчалася тут у медичному училищі, а сама родом із Шарівки. Молоді люди щиро покохали один одного, а невдовзі (у 2006 році) побралися та облаштували своє сімейне гніздечко у Шарівці.
Спочатку Володя їздив на роботу до Хмельницького, працював на заводі із переробки пластику. Бажаючи забезпечити родину, бо ж з’явилися діточки, вирішив їхати на заробітки.
Володимир був мобілізований та розпочав службу у лавах ЗСУ восени 2022 року. Дружина розповідає, що чоловік щодня намагався зателефонувати, хоч би як важко не було. Зберігав хороший настрій, розповідав, що багатьох побратимів навчив грати у шахи, підтримував молодших та безмежно вірив у Перемогу.
Але ще зовсім молоде життя обірвалося через вибухи від російських обстрілів 18 лютого 2023 року під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Ступочки (Донеччина).
Похований на кладовищі в с. Шарівка 22 лютого 2023 року.

Ковальчук
Олександр Ігорович

Ковальчук Олександр Ігорович народився 15 жовтня 1992 року у місті Нова Каховка, що на Херсонщині.
     Місто Нова Каховка, де народився та навчався Олександр Ковальчук і де жила сім’я, нині знаходиться під тимчасовою окупацією. Тому Тамара Іванівна, мама Олександра, приїхала на Ярмолинеччину, бо тут, у селі Слобідка Кадиївська – її коріння. Тут вона народилася, а коли їй було усього чотири роки, разом із батьками переїхала на Херсонщину. Уже там, серед Таврійських степів зростала, навчалась, створила власну сім’ю, трудилась.
    Сашко, молодший із двох синів, навчався у школі №8. Понад усе любив спорт, займався боксом, часто їздив на змагання, на рівні області займав призові місця. Після закінчення школи у професійно-технічному училищі здобув професію зварювальника, бо мав ще одне захоплення – автомобілі. Але щойно хлопцеві виповнилось 18, звернувся із заявою до керівництва училища про надання дозволу складання випускних іспитів екстерном, щоб ще із осіннім призовом потрапити на строкову військову службу. Це був 2011 рік. Служив на Чернігівщині та у Запоріжжі, а через півтора року демобілізувався. Після служби віддався роботі за покликанням – поскільки надто любив машини і все, що з ними пов’язано: працював таксистом, а потім – у автомайстерні.
Коли 2014 року розпочалася антитерористична операція, Олександр самостійно пішов до військкомату та підписав контракт. «Це було його рішення, - згадує мати, - хоч ми з батьком розуміли усю небезпеку. Але переконати сина у протилежному не могли». Сашко був патріотичним та вмотивованим, бо рішення боронити Україну прийняв самостійно.
   Служба у зоні АТО тривала три роки. Потім працював в охоронному агентстві. А згодом вирушив у тривале морське відрядження згідно контракту із морської охорони кораблів. Планував повернутися додому у квітні минулого року. Але усі плани було зруйновано 24 лютого 2022 року…
     Коли Сашко дізнався про початок повномасштабного вторгнення, він перебував на судні, у морі, далеко від берегів України, написав рапорт, щоб перервати контракти і якнайшвидше повернутись до України. Кілька тижнів чекав рішення керівництва. Він нарікав, що довго чекати, казав, що навіть би вже вплав добрався на рідну землю. Коли ж вдалося повернутися – у березні – Херсон знаходився уже під окупацією. Тому Сашко поїхав до Миколаєва, звідти і був мобілізований. Понад усе хотів потрапити на Херсонський напрямок, визволяти від ворога рідний край. Але судилося нести службу на Донбасі, у знайомих для Сашка із 2014 року місцях.
   Олександр Ковальчук був командиром відділення аеромобільного взводу однієї із військових частин ЗСУ.

За час проходження військової служби Сашко зарекомендував себе з позитивного боку, функціональні обов’язки виконував відмінно, користувався авторитетом серед колег та підлеглих, мав добрий рівень мотивації до військової служби, намагався підтримувати високий моральний дух у підрозділі…
Останній раз Тамара Іванівна розмовляла із сином 8 лютого. «Коли вирушав на бойове завдання, він завжди мене попереджав, що кілька днів не буде зв’язку. Коли ж повертався, одразу зв’язувався зі мною. Утішав, щоб я не хвилювалася, і говорив, що якщо навіть щось трапиться із телефоном, знайде спосіб зателефонувати, бо мій номер знає напам’ять… Так і було завжди. Потім було коротке смс-повідомлення про те, що терміново вирушає на бойові позиції. А далі – невідомість, бо минуло уже шість днів. Повідомлення до нього не доходили. А далі уже був інший дзвінок – із страшною звісткою».
14 лютого 2023 року в бою за Україну внаслідок артилерійського обстрілу поблизу населеного пункту Мар’їнка (Донеччина) загинув наш земляк Ковальчук Олександр Ігорович. Герою було усього 31 рік.
23 лютого 2023 року місце Вічного спочинку Герой знайшов у селі Слобідка Кадиївська.

Халаменда
Сергій Михайлович

Народився Сергій Халаменда 7 січня 1982 року у селі Боднарівка. Навчався спочатку у Боднарівській початковій школі, а далі – у Шарівській середній. Після закінчення 9 класу пішов працювати, дуже рано померла мати, тому потрібно було давати собі раду. Працював у місцевому сільгосппідприємстві, згодом переїхав у село Савинці, де працював на тваринницькій фермі різноробочим, а також помічником комбайнера. Він був добрим і роботящим, любив техніку, не боявся ніякої роботи.
     З часом молодий чоловік самотужки навчився виконувати будівельно-ремонтні роботи та влаштувався на роботу у Хмельницькому. Там і знайшов свою долю – вродливу дівчину Тетяну, яка теж із Шепетівського району переїхала до міста та працювала в одній із піцерій. Покохали один одного, зустрічалися, а невдовзі й побралися у 2007 році. Спільною радістю стало народження сина Сашка, який нині уже навчається у 9 класі. Молода родина мріяла про сімейне гніздечко. З допомогою сестер Сергія придбали будинок у Жилинцях. Обзавелися власним господарством, утримували корову, бо Сергій часто говорив, жартуючи, що без парного молока не уявляє свого щоденного меню.
   Коли розпочалося повномасштабне вторгнення рф в Україну, Сергій вирішив вступити до лав ЗСУ. Після мобілізації проходив навчання, далі фронтові стежини закинули у найважчі ділянки лінії вогню – на Донеччину. Він служив майстром-акумуляторником відділення ремонту та зарядки акумуляторних батарей ремонтно-відновлювального батальйону однієї із військових частин ЗСУ. На службу був призваний 6 червня 2022 року. «Сергій часто телефонував мені, - розповідає дружина Тетяна. – Попереджав, коли йшов на бойове завдання, а коли повертався - одразу ж дзвонив. Останній раз ми розмовляли 4 лютого. У тій розмові він, ніби випадково, сказав, що найважливіше і найдорожче для нього у житті це я і наш син. Не знаю, чому саме тоді він так сказав…»
    Сергій Михайлович загинув 7 лютого 2023 року, виявивши стійкість і мужність у боях в районі населеного пункту Опитне Донецької області.
     Сергія Халаменду поховали 25 лютого 2023 року на сільському кладовищі у Жилицях.

Роман Сергійович Квасниця

Роман народився 3 грудня 2002 року в с. Буйволівцях Ярмолинецької територіальної громади. Тут пішов до місцевої школи, згодом продовжив шкільне навчання у сусідніх Жилинцях. У подальшому вступив у Ярмолинецький агропромисловий центр професійної освіти, де здобув професію зварювальника. Працював на будівництвах.
    Коли Романові було 19 років, був призваний на строкову службу, проходив її у лавах Національної гвардії. Велика війна увірвалася в життя юнака з першого її дня. 24 лютого 2022 року російські ракети серед інших цілей атакували також військовий об’єкт у селі Калинівці на Вінниччині. Саме у Калинівці базувалася бригада, у якій служив Роман.
    Від початку повномасштабного російського вторгнення підрозділи бригади було залучено до оборони Києва і його передмість. Чергування на блокпостах, охорона стратегічних об’єктів та інші завдання. Молодого нацгварційця Романа Квасницю було нагороджено, зокрема, Подякою міської влади звільненої від російських окупантів Бучі.
   У грудні 2022 року Роман Квасниця підписав контракт на проходження військової служби у Національній гвардії. Обіймав посаду кулеметника. Рідні, друзі, односельчани постійно підтримували захисника – допомагали зі спорядженням, збирали кошти на тепловізор для українських бійців й інші потреби.
   Однією з ключових битв повномасштабної війни з росією є Бахмутське протистояння. Оборонна операція на цьому напрямку має надважливе стратегічне значення для стримування ворога. Бахмут і прилеглі ділянки – зона інтенсивних бойових дій. 1 березня звідти, із Бахмутського напрямку, надійшло трагічне повідомлення про загибель Романа Квасниці внаслідок танкового обстрілу.
   Надійний, зібраний, відповідальний, таким він був для товаришів на фронті. А для земляків Роман був привітним юнаком, світлою людиною з великим серцем. Допомагав в усьому батькам, мріяв із коханою дівчиною створити сім’ю. Але склалося так, що у свої юні роки він приєднався до небесного воїнства.
У спочилого воїна залишилися мати, батько, брат.
   Місцем останнього спочинку Героя стало кладовище у його рідному селі Буйволівцях 15 березня 2023 року.

                                                                   Альміз Віталій Олексійович

Віталій Олексійович народився 24 травня 1980 року в с. Буволівці. Навчався до 8 класу в м. Хмельницькому в школі №20. Потім перевівся в, 10 клас до Буйволовецької школи.
у 1998 році пішов до армії, де прослужив 1,5 року. Піся завершення строкової служби повернувся до дому. Влаштувався на роботу в Желізнодорожну охорону, пропрацював 3 рокуи. Одружився, мав двоє діток - Анна і Поліна.
Працював на будівництві. В 2016 рокі поїхав працювати за кордон. На захист України він став у жовтні минулого року — одразу після повернення з Польщі. На жаль, 7 березня його життя обірвалося. Герой загинув неподалік Бахмута Донецької області.
14 березня 2023 року Віталія Альміза поховали на Алеї Слави, що у мікрорайоні Ракове.

Вхід на сайт

Меню сайту