Богач Петро Григорович
Народився майбутній академік в селі Стара Соколівка Ярмолинецького району 30 січня 1918 року в багатодітній сім’ї колгоспників. Після успішного закінчення Соколівської семирічної школи продовжив учитися в Ярмолинецькій середній. Перший диплом отримав по закінченні Ніжинського педагогічного інституту у 1937 році. Як кращого випускника Петра Григоровича направили завідуючим навчальною частиною Вороневицької показової середньої школи, що на Вінниччині. Гарячого до науки молодого вчителя з неординарними задумками помітили, і у 1939 році П. Г. Богача запрошують на посаду старшого лаборанта кафедри фізіології людини і тварини Київського держуніверситету.
Плани на майбутнє перервала служба в армії, а потім – війна. За мужність нагородили орденом Червоної Зірки і кількома бойовими медалями. Після важкого поранення вернувся інвалідом.
Працював в апараті Ярмолинецького райкому партії. Але вабила П. Г. Богача наука, в яку він йшов повільно, але впевнено. У 1945 році стає асистентом кафедри фізіології Київського ветеринарного інституту. Згодом стає старшим викладачем на кафедрі фізіології. Викладацьку роботу Богач поєднує з навчанням в аспірантурі. В 1952 захистив кандидатську дисертацію, а в 1960 – докторську. Його творчий набуток лягає пластами майже в 300 наукових працях, високо оцінених на теренах колишнього Радянського союзу та у світі, позначених премією АН СРСР ім. академіка К. М. Бикова.
Вже доктором наук з 1964 року по 1973 рік очолює кафедру біології. У 1972 році стає проректором інституту і у цьому ж році Петра Григоровича приймає у своє лоно Академія Наук України, де він працює членом-кореспондентом. З 1973 року науковець – фізіолог очолює кафедру фізіології людини і тварини, на якій розпочинав наукову діяльність. А у 1978 році Петро Григорович стає академіком Української Академії Наук.
Працював сам, допомагав іншим. Підсумок вагомий: підготував 4 доктори і 38 кандидатів наук. Орден Трудового Червоного Прапора увінчав багаторічну працю академіка.
Знали вченого і за кордоном. Багато разів виступав на міжнародних симпозіумах і конференціях, засіданнях фізіологічного товариства ім. І. П. Павлова
- Богач Петро Григорович (вчений, наш земляк): бібліографічна довідка / укладач Москаленко В. М. – Ярмолинці, 2013. –8 с.
-
Бойчак Михайло Петрович
Народився 02. 07. 1950 року в с. Косогірка Ярмолинецького району. Після закінчення школи здійснилася його мрія стати медичним працівником.
Якщо брати за основу службові синдикати, то вони започаткувалися як командир госпітального взводу і вивели на висоту – начальника головного військового клінічного госпіталю Міністерства Оборони України. Коли ж оцінювати професійне надбання, то це захист кандидатської дисертації, написання монографій, майже двохсот наукових робіт. А також три винаходи і дев’ятнадцять розроблених методичних рекомендацій.
Кандидат медичних наук, заслужений лікар України, академік міжнародної академії комп’ютерних наук і систем, лікар-терапевт вищої категорії, генерал-майор медичної служби Михайло Петрович Бойчак гордиться тим, що працює в одному з найстаріших на Україні лікувальному закладі.
ГЕНЕРАЛ В МЕДИЦИНІ ( ДО 65- РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ М.П. БОЙЧАКА)
Дацун Іван Григорович
Народився 10. 08. 1932 року в с. Соколівка в сім’ї колгоспників.
У 1948 році закінчив Соколівську семирічну школу і поступив у Кам’янець-Подільське медичне училище, яке закінчив у 1950 році. Працював у м. Полоному. 1952-58 р.р. навчався в Івано-Франківському медичному інституті, який закінчив з відзнакою. По закінченні ВУЗу працював у Городоцькій районній лікарні головним хірургом і заступником головного лікаря.
01. 02. 1972 року захистив кандидатську дисертацію і отримав науковий ступінь кандидата медичних наук.
Глибоким пластом лягли і 80-ті роки. Іван Григорович стає професором. В 90-их роках вийшла монографія «Гломусні системи: фундаментально-клінічне значення», опубліковано інші праці. Велику роботу проводить по підготовці наукових кадрів. А академічне звання, наділене І. Г. Дацуну Українською Академією Національного Прогресу, засвідчило, що ще один земляк піднявся на вершину слави в науковому світі.
І. Г. Дацун жив у Івано-Франківську, викладав в медичній академії. Виховав двох дітей, які продовжують справу батька.
Помер 8 березня 2014 р.
- Відмінник охорони здоров`я (І. Дацун). – Ярмолинці, 2012. – 4с.
Дехтяр Іван Іванович
Іван Іванович Дехтяр народився 27 травня 1920 року в с. Правдівка Ярмолинецького району. З дитинства Іван був допитливою і цікавою дитиною. До війни закінчив школу, педінститут. На фронті був льотчиком, зазнав тяжких поранень, контузії. Нагороджений багатьма медалями і орденами.
Після війни викладав фізику спочатку у Правдівській, а згодом у Баламутівській школах. Звідси розпочався його шлях конструктора і винахідника. В Баламутівській школі було створено гурток юних конструкторів, яким керував Іван Іванович. Визначною подією села у 1958 році стало підняття у повітря планера-вертольота, створеного гуртківцями.
Найвищим злетом творчості було створення в школі робота, якого нарекли ТУПом (телекерований універсальний прилад).
У 1957 році 8 учнів Баламутівської школи першими на Хмельниччині завоювали право бути учасниками Московської Всесоюзної сільськогосподарської виставки і нагороджені медалями ВСГВ. Слава Баламутівської школи рознеслася далеко за межами України: 22 медалі, 46 грамот прикрашали стіни її класів. Працю «відмінника освіти» Івана Дехтяра високо оцінив уряд – нагородив орденом Червоного Трудового Прапора.
Про шкільний гурток писало багато газет. У 1971 році Іван Іванович переїжджає на постійне проживання до м. Хмельницького. Починає працювати в обласній дитячій бібліотеці керівником гуртка технічної творчості, який згодом був перетворений на кімнату казок.
У 1975 році у бібліотеці І. Дехтяр заснував клуб «ФОТОН», кімната де розмістився клуб, згодом перетворилася на маленьку казкову країну. З’явився робот «Кібер», «голова професора Доуеля», «лампа Аладіна», «механічний колобок» та багато інших дивацтв. На екскурсію до бібліотеки приїжджали діти з сусідніх областей, тут побували навіть гості з Америки. Книгозбірню відвідали делегації десятків областей, республік, країн.
В Івана Івановича був свій принцип роботи з дітьми. Найперше – це посіяти в дитячих душах зерна цікавості до книги, до науки, до життя.
Лис Петро Васильович
Народився в 1930 році в с. Грабина (тепер в складі смт. Ярмолинці) в бідній сім’ї. після закінчення школи поступив до фельдшерсько-акушерської школи міста Кам’янця – Подільського. Згодом продовжив навчання у Київському медичному інституті. Після закінчення інституту працював хірургом в Луганській та Дніпропетровській областях. З 1961 року навчається в аспірантурі на кафедрі хірургії Київського медичного інституту. Через три роки захистив дисертацію на тему: «Матеріали по вивченню змін у системі згортання крові при раку шлунку». В наступному році Петра Васильовича обирають на посаду асистента, а в 1971 – доцента. Писав наукові статті, працював над книгою, оперував і лікував.
В 1974 році захистив докторську дисертацію, а через рік був затверджений у званні професора кафедри хірургії свого ж інституту, а з 1976-го завідував кафедрою.
Загальний підсумок його наукової роботи – понад сто наукових праць у журналах і газетах, дві монографії, які вийшли окремими книгами та безліч вдячних відгуків, листів.
28. 12. 1982 року важка хвороба скосила прекрасного лікаря, педагога, вченого. На 52-му році життя перестало битися серце бувшого ярмолинчанина.
Матус Степан Маркович
Після закінчення десятирічки поступив у Кам’янець-Подільське вище військово-інженерне командне училище, яке з відзнакою закінчив.
Служив у Німеччині, Сибірських гарнізонах. Після закінчення військово-інженерної академії ім. В. В. Куйбишева Степану Марковичу запропонували посаду начальника інженерної служби у штабі ракетних військ стратегічного призначення. Коли розвалився Союз він залишився у Підмосков’ї. Організаторські здібності та високий професіоналізм достойно, дослужився до генерал-майора, а невдовзі йому було присвоєно звання генерал –лейтенант.
Мороз Гнат Максимович
Народився 09. 12. 1919 року в с. Глушківці Ярмолинецького району.
За свій вік набув слави, якій стало затісно на Україні і вона осідала друкованими публікаціями, матеріалами міжнародних конгресів по далекому і ближньому зарубіжжі.
Студентом Львівського медичного інституту Гнат Максимович став вже після Великої Вітчизняної війни, коли відчув на собі і біль втрат і муки гітлерівських концтаборів, куди потрапив після запеклого бою та контузії.
Перші кроки хірурга робив в одній із районних клінік на Житомирщині. З певним багажем досвіду прийшов у Черкаську міську лікарню. Його призначили завідуючим хірургічним відділенням. Навчався в клінічній ординатурі професора Г. Г. Караванова. Успішно захистив кандидатську, що відкрило шлях у велику науку. Спершу – доцент Дніпропетровського медінституту, а далі завідування кафедрою медінституту в Тернополі.
У 1965 році відбувся захист дисертації на здобуття вченого ступеня доктора медичних наук.
Учні Г. М. Мороза збагачені практикою, бралися за дисертації і виборювали право на звання кандидата медичних наук.
Діти Гната Максимовича теж пішли по батькових стопах.
Гнат Максимович Мороз помер в 2001 році, не доживши восьми днів до свого восьмидесяти двох річчя.
Ройтер Ісак Менашевич
Народився в містечку Ярмолинці в заможній єврейській сім'ї далекого 1909 року. Тут пройшло його дитинство. В 1917 році була відкрита єврейська початкова школа, в яку пішов малий Ісак. Пізніше закінчив восьмирічку. І повела його дорога в доросле велике життя.
Закінчив Київський інститут харчової промисловості. Там залишився працювати. Спеціалізувався на хлібопекарському
виробництві. Захистив докторську дисертацію. Його перу належать більше 110 праць в області харчової промисловості. Серед них - «Залежність якості і запаху хлібних виробів від технологічних факторів», «Вплив дріжджових гібридів на процес приготування хліба», «Якість хліба при різних способах приготування рідких опар на пресованих дріжджах».
Він автор довідника «Хлібопекарське виробництво».
Все своє трудове життя пов'язав з науковим дослідницьким виробництвом найдорожчої нашої святині-хліба.
Сельський Володимир Олександрович
Народився 13. 10 1883 року в мальовничому селі Вихилівка Ярмолинецького району, що на Хмельниччині. Сім’я його батька, який керував парафією у Вихилівка була великою – 5 синів і 3 дочок. Всі отримали освіту. Володимир – найстарший, мав неабиякі здібності і талант. Після навчання у церковно-приходській школі навчався у Кам’янець-Подільській духовній семінарії. Згодом стає студентом фізико-математичного факультету Київського державного університету. Після його закінчення у 1909 році, залишається працювати на кафедрі. За написання монографії по петрографії Гніванського кристалічного масиву молодий вчений був нагороджений золотою медаллю Міністерства освіти.
В 1912-14 р.р. Сельський працював асистентом у Варшавському університеті і одночасно викладав на Вищих жіночих курсах.
У роки першої світової війни Володимира Олександровича направляють до Кисловодська директором гімназії де він пропрацював 7 років. Паралельно займався дослідженням родовищ Кавказького нафтового району. В 1922-28 р.р. Сельський очолює організований ним нафтовий інститут в м. Грозному. Через 2 роки Сельський стає начальником Грознафторозвідки, пізніше працював головним геологом Головного управління паливної промисловості ВРНГ СРСР. Його обирають дійсним членом Академії наук України. Він стає керівником відділу геофізики інституту геологічних наук Академії.
У період Великої Вітчизняної війни, коли над Кавказькими нафтовими джерелами нависла смертельна небезпека, Володимир Сельський одержує важливе завдання – проводити дослідження «Другого Баку» у Волго-Уральській нафтогазоносній провінції. Завдяки йому тут було відкрито велику кількість нових родовищ.
У 1945 році академік переїжджає на Україну, до Львова. Тут він організовує в місцевому університеті та в політехнічному інституті кафедру геофізики, відділ геофізики у Львівському філіалі Академії наук України та сектор сейсмології.
За своє життя Сельський опублікував більше 100 наукових праць, присвячених питанням теоретичної та прикладної геофізики, розвідці нафтових родовищ, походженню та міграції нафти, проблемам нафтоносності території України, Північного Кавказу, Волго-Уральського нафтоносного району. Він відкрив і досліджував родовище марганцю на Кубані, приділяв увагу проблемі Великого Кривого Рогу.
Кафедрою Львівського політехнічного інституту Володимир Олександрович керував до кінця життя.
Помер 18 лютого 1951 року. Похований у м. Львові.
Фасоляк Микола Дмитрович
Народився 16 грудня 1916 року в с. Грабина, в селянській сім’ї. після закінчення семирічки Микола поступив до Кам’янець-Подільського лісового технікуму. Далі навчався у Ленінградській лісотехнічній академії ім. Кірова, яку закінчив з відзнакою у 1940 році.
Під час війни добровольцем вступає до Ленінградського народного ополчення, бере участь у бойових операціях.
Після війни переїжджає до Москви, навчається в аспірантурі. В 1950 році Микола Дмитрович захищає дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата економічних наук. у 1969 році захистив докторську дисертацію і став доктором економічних наук, професором. Багато років М. Д. Фасоляк працював завідувачем кафедри Московського економічного інституту, який згодом одержав назву «Інститут народного господарства ім. Г. В. Плєханова».
Помер Микола Дмитрович 16 лютого 1999 року.
Хоптяр Юрій Анатолійович
Народився 9 липня 1961 року в смт. Ярмолинці в сім’ї вчителів. Після закінчення десятирічки поступив на історичний факультет Кам’янець - Подільського педагогічного інституту, який закінчив з відзнакою. Свій трудовий шлях розпочав вчителем історії і права у Новосільській середній школі, пізніше працював вчителем історії у Кам’янець-Подільській школі.
З 1987 року навчався в аспірантурі при Київському державному університеті ім. Т. Г. Шевченка на історичному факультеті.
В 1990 році успішно захистив кандидатську дисертацію і здобув науковий ступінь кандидата історичних наук.
Нині Юрій Анатолійович професор кафедри історії народів Росії та спеціальних історичних дисциплін Кам’янець – Подільського державного університету ім. Огієнка, одночасно викладає у філії Київського університету туризму, економіки і права.
Автор кількох підручників та наукових праць.
Андреєв Микола Варфоломійович
Микола Варфоломійович народився 20 березня 1941 року в с. Лехнівка
Ярмолинецького району Хмельницької області в сім'ї колгоспників.
Мати в молодому віці померла від сердечного нападу. Батько з допомогою родичів виховував двох синів - Миколу та Павла, 1930 року народження. В ті роки в селі діяла початкова школа, в якій навчалися брати. Далі Микола продовжував навчання у Розсошській середній школі і здобув середню освіту із золотою медаллю.
Вступив до Чернівецького університету і закінчив його у 1964 році.
До 1996 року працював у Києві в інституті кібернетики. Цього ж року по переводу
перейшов в інститут системного аналізу, де працює до цього часу.
У 1969 році захистив дисертацію на кандидата фізико - математичних наук, у 1992 році здобув звання доктора фізико - математичних наук. Наразі працює в напрямку
дослідження і оптимізації схоластичних моделей. Має сім’ю - дружину та
сина.