Неділя, 14.04.2024, 04:28
Вітаю Вас Гість | RSS

Ярмолинецька центральна бібліотека 

Ярмолинецької селищної ради Хмельницької області

2 квітня Міжнародний день дитячої книги 7 квітня Всесвітній день здоров'я 18 квітня День пам’яток історії та культури 20 квітня День довкілля 23 квітня Всесвітній день книги і авторського права (ЮНЕСКО)

ЗАГИБЛІ ВОЇНИ

 
Демчук
Богдан Михайлович
(1995-2022)
Демчук Богдан Михайлович   народився 28 травня 1995 року у с. Жадани Вінницької області. Після закінчення школи (у 2007 – 2010 рр. навчався в Шарівській загальноосвітній школі) вступив до Ярмолинецького професійного ліцею, там навчався на слюсаря та водія. У 19 років Богдан почав возити волонтерів на схід в зону АТО. 2015 року пішов служити в окремий загін спеціального призначення «Азов». У 2017 року Богдана Демчука нагородили почесною відзнакою «За оборону Маріуполя»
Коли 24 лютого почалося повномасштабне вторгнення, Богдан разом з рідним братом Олегом обороняв спочатку територію міста Маріуполя, потім у надскладних умовах цілковитої блокади завод «Азовсталь». 29 квітня Богдан загинув. 28 грудня 2022 року в селі Шарівці відбулося відкриття меморіальної дошки Героєві «Азова» Богданові ДЕМЧУКУ. 
Указом Президента України від 24 травня 2022 року захисника нагороджено медаллю за мужність ІІІ ступеня посмертно.




 
Коростильов
Володимир Васильович
(1983-2023)
   Володимир народився 22 січня 1983 року у смт. Чемерівці. Навчався у загальноосвітній школі, яка знаходилась поряд із будинком, де проживала родина Коростильових. Батько працював трактористом у сільгосппідприємстві, на жаль, передчасно відійшов у Вічність. Мати, Галина Антонівна, нині пенсіонерка, раніше працювала на різних роботах. Сім’я – працелюбна та дружна, тому й Володимир із ранніх років знав ціну людській праці, сам трудився разом із батьками. Після закінчення школи розпочав трудову діяльність. У своєму рідному селищі познайомився із вродливою, добродушною дівчиною Ольгою, яка навчалася тут у медичному училищі, а сама родом із Шарівки. Молоді люди щиро покохали один одного, а невдовзі (у 2006 році) побралися та облаштували своє сімейне гніздечко у Шарівці.
    Спочатку Володя їздив на роботу до Хмельницького, працював на заводі із переробки пластику. Бажаючи забезпечити родину, бо ж з’явилися діточки, вирішив їхати на заробітки.
Володимир був мобілізований та розпочав службу у лавах ЗСУ восени 2022 року. Дружина розповідає, що чоловік щодня намагався зателефонувати, хоч би як важко не було. Зберігав хороший настрій, розповідав, що багатьох побратимів навчив грати у шахи, підтримував молодших та безмежно вірив у Перемогу.
   Але ще зовсім молоде життя обірвалося через вибухи від російських обстрілів 18 лютого 2023 року під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Ступочки (Донеччина).
  Похований на кладовищі в с. Шарівка 22 лютого 2023 року.

 
Ковальчук
Олександр Ігорович
(1992-2023)
     Ковальчук Олександр Ігорович народився 15 жовтня 1992 року у місті Нова Каховка, що на Херсонщині.
     Місто Нова Каховка, де народився та навчався Олександр Ковальчук і де жила сім’я, нині знаходиться під тимчасовою окупацією. Тому Тамара Іванівна, мама Олександра, приїхала на Ярмолинеччину, бо тут, у селі Слобідка Кадиївська – її коріння. Тут вона народилася, а коли їй було усього чотири роки, разом із батьками переїхала на Херсонщину. Уже там, серед Таврійських степів зростала, навчалась, створила власну сім’ю, трудилась.
    Сашко, молодший із двох синів, навчався у школі №8. Понад усе любив спорт, займався боксом, часто їздив на змагання, на рівні області займав призові місця. Після закінчення школи у професійно-технічному училищі здобув професію зварювальника, бо мав ще одне захоплення – автомобілі. Але щойно хлопцеві виповнилось 18, звернувся із заявою до керівництва училища про надання дозволу складання випускних іспитів екстерном, щоб ще із осіннім призовом потрапити на строкову військову службу. Це був 2011 рік. Служив на Чернігівщині та у Запоріжжі, а через півтора року демобілізувався. Після служби віддався роботі за покликанням – поскільки надто любив машини і все, що з ними пов’язано: працював таксистом, а потім – у автомайстерні.
  Коли 2014 року розпочалася антитерористична операція, Олександр самостійно пішов до військкомату та підписав контракт. «Це було його рішення, - згадує мати, - хоч ми з батьком розуміли усю небезпеку. Але переконати сина у протилежному не могли». Сашко був патріотичним та вмотивованим, бо рішення боронити Україну прийняв самостійно.
   Служба у зоні АТО тривала три роки. Потім працював в охоронному агентстві. А згодом вирушив у тривале морське відрядження згідно контракту із морської охорони кораблів. Планував повернутися додому у квітні минулого року. Але усі плани було зруйновано 24 лютого 2022 року…
     Коли Сашко дізнався про початок повномасштабного вторгнення, він перебував на судні, у морі, далеко від берегів України, написав рапорт, щоб перервати контракти і якнайшвидше повернутись до України. Кілька тижнів чекав рішення керівництва. Він нарікав, що довго чекати, казав, що навіть би вже вплав добрався на рідну землю. Коли ж вдалося повернутися – у березні – Херсон знаходився уже під окупацією. Тому Сашко поїхав до Миколаєва, звідти і був мобілізований. Понад усе хотів потрапити на Херсонський напрямок, визволяти від ворога рідний край. Але судилося нести службу на Донбасі, у знайомих для Сашка із 2014 року місцях.
   Олександр Ковальчук був командиром відділення аеромобільного взводу однієї із військових частин ЗСУ.

За час проходження військової служби Сашко зарекомендував себе з позитивного боку, функціональні обов’язки виконував відмінно, користувався авторитетом серед колег та підлеглих, мав добрий рівень мотивації до військової служби, намагався підтримувати високий моральний дух у підрозділі…
Останній раз Тамара Іванівна розмовляла із сином 8 лютого. «Коли вирушав на бойове завдання, він завжди мене попереджав, що кілька днів не буде зв’язку. Коли ж повертався, одразу зв’язувався зі мною. Утішав, щоб я не хвилювалася, і говорив, що якщо навіть щось трапиться із телефоном, знайде спосіб зателефонувати, бо мій номер знає напам’ять… Так і було завжди. Потім було коротке смс-повідомлення про те, що терміново вирушає на бойові позиції. А далі – невідомість, бо минуло уже шість днів. Повідомлення до нього не доходили. А далі уже був інший дзвінок – із страшною звісткою».
14 лютого 2023 року в бою за Україну внаслідок артилерійського обстрілу поблизу населеного пункту Мар’їнка (Донеччина) загинув наш земляк Ковальчук Олександр Ігорович. Герою було усього 31 рік.
23 лютого 2023 року місце Вічного спочинку Герой знайшов у селі Слобідка Кадиївська.



 
Халаменда
 Сергій Михайлович
(1982-2023)
    Народився Сергій Халаменда 7 січня 1982 року у селі Боднарівка. Навчався спочатку у Боднарівській початковій школі, а далі – у Шарівській середній. Після закінчення 9 класу пішов працювати, дуже рано померла мати, тому потрібно було давати собі раду. Працював у місцевому сільгосппідприємстві, згодом переїхав у село Савинці, де працював на тваринницькій фермі різноробочим, а також помічником комбайнера. Він був добрим і роботящим, любив техніку, не боявся ніякої роботи.
     З часом молодий чоловік самотужки навчився виконувати будівельно-ремонтні роботи та влаштувався на роботу у Хмельницькому. Там і знайшов свою долю – вродливу дівчину Тетяну, яка теж із Шепетівського району переїхала до міста та працювала в одній із піцерій. Покохали один одного, зустрічалися, а невдовзі й побралися у 2007 році. Спільною радістю стало народження сина Сашка, який нині уже навчається у 9 класі. Молода родина мріяла про сімейне гніздечко. З допомогою сестер Сергія придбали будинок у Жилинцях. Обзавелися власним господарством, утримували корову, бо Сергій часто говорив, жартуючи, що без парного молока не уявляє свого щоденного меню.
   Коли розпочалося повномасштабне вторгнення рф в Україну, Сергій вирішив вступити до лав ЗСУ. Після мобілізації проходив навчання, далі фронтові стежини закинули у найважчі ділянки лінії вогню – на Донеччину. Він служив майстром-акумуляторником відділення ремонту та зарядки акумуляторних батарей ремонтно-відновлювального батальйону однієї із військових частин ЗСУ. На службу був призваний 6 червня 2022 року. «Сергій часто телефонував мені, - розповідає дружина Тетяна. – Попереджав, коли йшов на бойове завдання, а коли повертався - одразу ж дзвонив. Останній раз ми розмовляли 4 лютого. У тій розмові він, ніби випадково, сказав, що найважливіше і найдорожче для нього у житті це я і наш син. Не знаю, чому саме тоді він так сказав…»
    Сергій Михайлович загинув 7 лютого 2023 року, виявивши стійкість і мужність у боях в районі населеного пункту Опитне Донецької області.
     Сергія Халаменду поховали 25 лютого 2023 року на сільському кладовищі у Жилицях.

 
Квасниця
Роман Сергійович
(2002-2023)
    Роман народився 3 грудня 2002 року в с. Буйволівцях Ярмолинецької територіальної громади. Тут пішов до місцевої школи, згодом продовжив шкільне навчання у сусідніх Жилинцях. У подальшому вступив у Ярмолинецький агропромисловий центр професійної освіти, де здобув професію зварювальника. Працював на будівництвах.
    Коли Романові було 19 років, був призваний на строкову службу, проходив її у лавах Національної гвардії. Велика війна увірвалася в життя юнака з першого її дня. 24 лютого 2022 року російські ракети серед інших цілей атакували також військовий об’єкт у селі Калинівці на Вінниччині. Саме у Калинівці базувалася бригада, у якій служив Роман.
    Від початку повномасштабного російського вторгнення підрозділи бригади було залучено до оборони Києва і його передмість. Чергування на блокпостах, охорона стратегічних об’єктів та інші завдання. Молодого нацгварційця Романа Квасницю було нагороджено, зокрема, Подякою міської влади звільненої від російських окупантів Бучі.
   У грудні 2022 року Роман Квасниця підписав контракт на проходження військової служби у Національній гвардії. Обіймав посаду кулеметника. Рідні, друзі, односельчани постійно підтримували захисника – допомагали зі спорядженням, збирали кошти на тепловізор для українських бійців й інші потреби.
   Однією з ключових битв повномасштабної війни з росією є Бахмутське протистояння. Оборонна операція на цьому напрямку має надважливе стратегічне значення для стримування ворога. Бахмут і прилеглі ділянки – зона інтенсивних бойових дій. 1 березня звідти, із Бахмутського напрямку, надійшло трагічне повідомлення про загибель Романа Квасниці внаслідок танкового обстрілу.
   Надійний, зібраний, відповідальний, таким він був для товаришів на фронті. А для земляків Роман був привітним юнаком, світлою людиною з великим серцем. Допомагав в усьому батькам, мріяв із коханою дівчиною створити сім’ю. Але склалося так, що у свої юні роки він приєднався до небесного воїнства.
   У спочилого воїна залишилися мати, батько, брат.
   Місцем останнього спочинку Героя стало кладовище у його рідному селі Буйволівцях 15 березня 2023 року.


 
  Альміз
   Віталій Олексійович
(1980-2023)

   Віталій Олексійович народився 24 травня 1980 року в с. Буволівці. Навчався до 8 класу в м. Хмельницькому в школі №20. Потім перевівся в, 10 клас до Буйволовецької школи.
у 1998 році пішов до армії, де прослужив 1,5 року. Піся завершення строкової служби повернувся до дому. Влаштувався на роботу в Желізнодорожну охорону, пропрацював 3 рокуи. Одружився, мав двоє діток - Анна і Поліна.
Працював на будівництві. В 2016 рокі поїхав працювати за кордон. На захист України він став у жовтні минулого року — одразу після повернення з Польщі.  На жаль, 7 березня його життя обірвалося. Герой загинув неподалік Бахмута Донецької області.

  14 березня 2023 року Віталія Альміза поховали на Алеї Слави, що у мікрорайоні Ракове.





 
Богнен
Віктор
(1963-2023)
Віктор Богнен був родом із Ярмолинець, 1963 року народження. Тут минули його дитячі та шкільні роки. По завершенню навчання в школі юнак вступив у Кам’янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка на історичний факультет. Здобув спеціальність вчителя історії, викладав у школах колишнього Ярмолинецького району. Якийсь час працював у військкоматі та в одній з військових частин. Останніми роками взявся освоювати столярну справу – виготовлення дерев’яних меблів, дверей.
Після повномасштабного вторгнення російських військ в Україну Віктор Богнен у березні 2022 року не чекаючи повістки сам прийшов у військкомат. Казав: «Молоді хлопці все залишають і йдуть захищати Україну, то як я можу відсиджуватися вдома?» Так у 58 років він став військовослужбовцем Збройних сил України. Спершу були навчання у Кам’янці-Подільському, далі виконував завдання командування на різних напрямках – у Рівненській, Харківській, Київській областях. За увесь час служби додому провідати рідних приїжджав лише двічі і всього на кілька днів. Дружина, діти, онука, друзі – у їхньому колі про справи військові волів не говорити. 31 березня 2023 року з Київщини, де у той час ніс службу захисник, надійшла трагічна звістка про те, що Віктора не стало.
 У захисника залишилися дружина, син, донька з родиною.
5 квітня 2023 року місцем останнього спочинку молодшого сержанта ЗСУ Віктора Богнена стала Алея Слави на кладовищі в Ярмолинцях.

 

Фалін
Максим
(1980-2023)
Дитячі та юнацькі роки Максима минули у місті Мелітополі, що в Запорізькій області. Але рідною для нього стала також Хмельниччина. Тут він познайомився з дівчиною Надією, з якою створив сім’ю. Надія родом із села Правдівки Ярмолинецької громади. Якийсь час молоде подружжя проживало у Хмельницькому, згодом оселилися в сусідній Вінниці. Максим працював на різних роботах зварювальником. Разом із коханою виховували двох діток.
Основна риса Максимової вдачі, розповідають його близькі, те, що він завжди був – за справедливість. Це загострене почуття справедливості не дозволило йому залишатися осторонь, коли росія пішла на Україну великою війною. На третій день повномасштабного вторгнення чоловік добровольцем прийшов у військкомат і був призваний до лав армії. Служив у військовій частині в складі Повітряних сил України на посаді кулеметника. Був на військових навчаннях на Львівщині, далі – разом із побратимами боронив Україну на Донецькому напрямку. 9 квітня, потрапивши під ворожий обстріл, Максим загинув.
Душа компанії, надійний друг та побратим. Веселий і вдумливий водночас. Люблячий чоловік і батько двох дітей – сина-школяра і молодшої донечки, якій зараз трохи більше року. Щоб захистити найдорожче – спокій своїх рідних та близьких і свободу своєї країни – Максим став до лав оборонців і до останнього подиху був вірним військовій присязі.
Сержант Збройних сил України Максим Фалін – герой російсько-української війни із таким болючим доповненням «полеглий».
Похований 20 квітня 2023 році в с. Правдівка.

 
Бондар
Артем Юрійович
(2004 - 2023)
     Народився Бондар Артем 2 травня 2004 року. Навчався у школі у селі Соколівка Ярмолинецької громади, згодом — у  Кам’янець-Подільському військовому ліцеї та ВПУ №11 міста Хмельницького. У 18 років добровольцем вирушив на захист України.  Єдиний син у своєї матері, він мріяв про кар’єру військового. Зі слів друзів був щирим та відкритим, справжнім чоловіком.
Служив у складі бригади “Едельвейс”. Був занесений в списки безвісти пропавших.
Загинув 23 квітня 2023 року у Бахмуті. Другого травня йому мало б виповнитись 19. Поховали 17 травня 2023 року Героя на Алеї Слави у місті Хмельницькому.





 
Звонарьов
Олексій Валерійович

(1987 –2022)
   Олексій народився у місті Хмельницькому 5 червня 1987 року. Сина і старшу доньку мама ростила сама. По завершенню навчання у школі Олексій пішов працювати на пилораму, знав, що має підтримувати родину. У 18 років юнак був призваний на строкову військову службу в лавах Збройних сил України. Після проходження служби повернувся додому і невдовзі побрався з коханою дівчиною Аліною, ярмолинчанкою. Молоде подружжя якийсь час проживало в Хмельницькому, а з 2009 року оселилося в Ярмолинцях.
Олексій працював на різних роботах. Брався буквально за все. Дружина народила йому двох синів, і він хотів дати своїм рідним усе найкраще.
Коли відбулося повномасштабне вторгнення російських військ в Україну, чоловік ухвалив рішення відразу – він має захищати свою країну. 25 лютого 2022 року, не чекаючи повістки, сам прийшов у військкомат. У той час родина чекала на появу ще одного малюка. Тож інакше вчинити він не міг, дуже любив дітей і хотів для них миру й щасливого дитинства. Ідучи на фронт, казав дружині: «Будь уважна і бережи дітей, а я зроблю все для того, щоб ви жили спокійно».
Служив у званні солдата на посаді водія у 3 окремій танковій Залізній бригаді. З 8 березня 2022 року вже був за сотні кілометрів від дому і виконував завдання із захисту незалежності, суверенітету і територіальної цілісності України. Спершу це була Дніпропетровщина, потім – Харківщина, Ізюмський напрямок. З рідними тримав зв'язок, однак щодо служби у подробиці не вдавався. Остання розмова з дружиною відбулася 23 березня. Далі – невідомість. Довгих чотирнадцять місяців пошуків, надії. У 20-х числах травня 2023 року родину повідомили, що внаслідок ворожого обстрілу 24 березня 2022 року Олексій загинув поблизу населеного пункту Суха Кам’янка Харківської області.
Щедрий, добрий, справедливий, надійний. Таким Олексія Звонарьова пам’ятатимуть його рідні, земляки, побратими.
У воїна залишилися мати, сестра, дружина і троє дітей – двоє синів і донечка, якій лише 10 місяців. Співчуття рідним Героя.
26 травня 2023 року на Ярмолинеччині попрощалися із загиблим воїном Олексієм Звонарьовим. Місцем останнього спочинку воїна Олексія Звонарьова стало кладовище в Ярмолинцях.

Зозуля
Владислав Ярославович

(1999-2023)
 
      Народився Владислав Зозуля 11 квітня 1999 року в селі Шевченкове Ярмолинецької громади.
Навчався в  Ярмолинецькій ЗОШ №2.
        Після закінчення школи вступив до вищого військового закладу.
        У 2021 році прийшов з військового університету і приступив до виконання обов'язків бортового авіаційного техніка: пройшов іноземне стажування, вивізну программу і в послідуючому виконував бойові завдання, такі як вогневі у складі екіпажу, пошуково-рятувальні служби, а також медична евакуація поранених.
       Старший лейтенант Владислав Зозуля служив у бригаді армійської авіації в складі Сухопутних військ України на Полтавщині. Був борттехніком на вертольоті МІ-8.
Після  повномаштабного вторгнення військ рф в Україну в складі екіпажу повітряного судна здійснював бойові вильоти у гарячих напрямках. Мужній воїн, він з честю і до останнього подиху виконував священний обов’язок щодо захисту Батьківщини.
       9 червня під час виконання бойового завдання на Харківщині загинув наш земляк із села Шевченкове
       За мир в Україні Владислав віддав найцінніше – власне життя. Захисникові було 24 роки.
       Поховали Владислава 14 червня 2023 року на Алеї Слави на кладовищі в містечку Ярмолинці.



 
Андрущак Олег Сергійович
(1991-2023)
Народився Андрущак Олег 11 липня 1991 року в селі Стріхівці Ярмолинецького району. Коли йому виповнилося 2 роки батьки розлучилися і він разом з братом Мішею ( брат близнюк) і мамою переїхали у Туркменистан, де навчався у школі.За сімейними обставинами  він з братом переїхав до України.Їх вихованням більшість займався старший брат Паша.
Потім поїхав у Китай, де працював і навчався, здобувши 2 вищих освіти: радіотехнік, інженер. Коли в Китаї почалась епідемія коронавірус, він, знаючи, що у нього в Україні є батько і родичі по батьковій лінії почав їх шукати у соцмережах,  він знайшов своїх рідних.
У 2020 році поїхав до брата в Німеччину, де проживав там 2 роки, Але місце, де народився, вабило і манило його постійно, Він жив за кордоном, мріючи про життя в Україні. Раз в рік він навідував своїх рідних, здебільшого проживаючи в рідного дядька Петра Андрущака.
12 січня 2022 року перед самою війною він остаточно переїхав у село Томашівка до Валентини і Петра Андрущаків, які стали йому рідними.Вони  його приписали у себе, він взяв українське громадянство.
На самому початку російсько-української війни Олег разом з дядьком пішли добровольцями.Спершу служили в територіальній обороні при Ярмолинецькому військоматі.  
Згодом служив на посаді механіка-радіотелефоніста польового вузла зв’язку в одній з військових частин, дислокованих на Хмельниччині.
Разом із побратимами захисник виконував бойові завдання на найгарячіших ділянках фронту, серед яких Донеччина.
28 березня 2023 року поблизу села Озерне Донецької області під час виконання бойового завдання воїн отримав вибухове поранення. Медичну допомогу бійцеві надали у найближчому шпиталі і направили на подальше стаціонарне лікування у Головний військовий клінічний госпіталь в місті Києві. Лікарі 3 місяці боролися за його життя та, на жаль, на світанку 11 червня 2023 року серце Олега перестало битися.
Воїн світла. Таким Олег Андрущак був за своєю вдачею. Світла та справедлива людина. Захисникові було  31 рік.
Похований  в селі Нове Село 17 червня 2023 року.
 

 
Бех
Володимир Миколайович

(1972-2023)

Народився Бех Володимир  1972 року в селі Сутківці.
 У рідному селі Володимира добре знають, бо тут зростав, навчався у місцевій школі. Після закінчення 8 класів здобув професію електрика у Кутковецькому профтехзакладі (Чемеровецький район). Працював за спеціальністю у сільгосппідприємстві рідного села. Пізніше трудився водієм, свого часу їздив на заробітки.
Був  призваний до лав Збройних Сил України.
Служив у складі 2 механізованого батальйону у званні молодшого сержанта. Перебував на складних напрямках.
Захищаючи Україну від російського агресора, 15 червня внаслідок ворожого обстрілу під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Лиман Перший (Харківщина) воїн загинув.
Поховали Володимира  в селі Сутківці 21 червня 2023 року.
Вхід на сайт
Меню сайту
Інформація про нас
ЦРБ

смт. Ярмолинці площа 600-річчя Ярмолинець, 1А

тел.2-15-67(відділ обслуговування)

E-Mail:cbs.yar@gmail.com

Чекаємо на Вас

понеділок – п’ятниця: з 8:00 до 18:00

неділя: з 9:00 до 16:00 без перерви

Пошук
Поділіться нами у:
Загиблі воїни
Герої АТО

Календар
«  Квітень 2024  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
2930
Е-урядування
Е-урядування

Безкоштовний Wi-Fi

Погода
Архів записів