Дубчаков
Володимир Валерійович
(1985-2022)
Народився в селі Соколівка 20 червня 1985 року. Навчався в Соколівській школі. Після закінчення вступив до Подільської аграрної академії, яку закінчив у 2007 році набувши спеціальність агронома.
У 2015 році закінчив Академію сухопутних військ, після закінчення якої йому присвоєно звання молодший лейтенант.
У 2015 році був мобілізований до в/ч пп В 4050 м. Гайсен.
3 жовтня 2015 року по липень 2016 року безпосередньо брав участь в антитерористичній операції в Луганській області.
В цей час йому присвоєно звання лейтенанта та учасника бойових дій.
В мирному житті працював керівником Хмельницького регіонального управління продажів ТОВ «Політехніка».
У 2022 році в березні місяці добровольцем пішов до військкомату. Служив в частині А 2730, де отримав звання старшого лейтенанта.
В червні 2022 року був переведений в частину А 4010 м. Київ. Там був призначений командиром інженерно-саперного взводу штурмового батальйону 5 окремого штурмового полку Сухопутних військ.
6 липня 2022року нажаль трагічно, від хвороби обірвалось життя…
У нього залишилась дружина та малолітній син.
Похований в селі Соколівка
Романюк
Роман Васильвич
(1982-2023)
Роман Романюк народився 6 березня 1982 року в місті Кам’янці-Подільському. Свої шкільні та юнацькі роки провів в селі Шарівка, що на Ярмолинеччині. Вищу освіту здобував у Кам’янці-Подільському, а згодом і в Хмельницькому національному університеті. Був всебічно розвиненою людиною. Цікавився автомобілями й радіотехнікою. Проте особливо душа тяготіла до фотографії. Роман полюбляв читати, захоплювався автомобілями, радіотехнікою, комп’ютерами. Завжди мріяв про власну справу, пов’язану з фотографуванням, поліграфічними послугами. В останні роки він фактично реалізував свою мрію. Перед тим, як відправитися на фронт, Роман Романюк проходив спеціальну підготовку. Згодом потрапив на Бахмутський напрямок. Перебуваючи там, захисник чітко розумів свій обов’язок перед Батьківщиною. Загинув Роман 5 липня, біля села Берестове, на Донеччині, виконуючи бойове завдання. Роману Романюку було 41рік. У Романа залишилися батьки, сестра, дружина та двоє донечок 10 та 13 років.
Поховали Романа на Алеї слави, що в мікрорайоні Ракове.
Лис
Микола Миколайович
(1967-2022)
Захисникові було 55 років.
Ще навесні минулого року громаду сколихнула звістка про те, що наш земляк ярмолинчанин Микола Лис, боєць 3 окремої танкової Залізної бригади, зник безвісти на Харківщині. Тоді на Слобожанщині точилися жорстокі бої з російськими загарбниками.
У мирному житті Микола Лис був завгоспом у Ярмолинецькій дитячо-юнацькій спортивній школі. Свою справу знайшов ще в молоді роки. Юнаком відслужив в армії, після повернення зі служби пішов працювати завгоспом. У Ярмолинецькій дитячо-юнацькій спортивній школі останніми роками працював під керівництвом директора школи Віталія Хоптяра, із яким вони були однодумцями як у питаннях спортивного виховання, так і у питанні відповідальності за свою країну.
Уперше на захист України від російського вторгнення Микола став ще у 2015 році. Був учасником АТО, виконував завдання командування на Донеччині. У 2016 році повернувся з військової служби. Роботи для нього – людини відповідальної, чесної, яка вміла працювати на результат, – завжди вистачало. Продовжив працювати у спортивній школі. Своїми вміннями та руками послужив також храмові Православної Церкви України, що неподалік його будинку: коли була потреба допомогти у вирішенні господарчих справ – був безвідмовним.
Після повномасштабного вторгнення російських військ в Україну 24 лютого 2022 року вже наступного дня чоловік прийшов у військкомат. Казав, що не може стояти осторонь і дивитися, як «діти гинуть». Він був досвідченим бійцем, побратими, часто значно молодші, називали його «дядя Коля», шанували, дослухалися. Служив у складі 3 окремої танкової Залізної бригади, був командиром танка. Брав участь у боях на Харківщині, Ізюмський напрямок. Остання розмова з рідними відбулася наприкінці березня 2022 року. Далі понад рік невідомості. Побратими розповідали про події в ніч проти 1 квітня 2022 року. Внаслідок ворожого обстрілу була пошкоджена техніка, багато бійців зазнали поранень і контузій. Але про Миколу Лиса точних відомостей не було. З того часу захисник вважався зниклим безвісти.
Навесні 2022 року частина Харківщини була окупована росією аж до звільнення Збройними силами України восени того ж року. Тоді були віднайдені останки воїнів і розпочалося проведення ДНК-експертиз щодо впізнання тіл загиблих військовослужбовців.
27 липня 2023 року рідним нашого земляка повідомили трагічну звістку: за результатами проведеної ДНК-експертизи стало відомо про загибель старшого сержанта Миколи Лиса 1 квітня 2022 року поблизу с. Мала Комишуваха Ізюмського району Харківської області.
Вічна пам'ять і шана Героєві, який гідно захищав Батьківщину до останнього подиху. Співчуття родині воїна – дружині, дітям, онукам.
13 квітня 2022 року Указом Президента України Володимира Зеленського старшого сержанта Миколу Лиса «За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» було нагороджено медаллю «Захиснику Вітчизни».
1 серпня 2023 року місцем останнього спочинку військовослужбовця Збройних сил України Миколи Лиса стало кладовище в смт Ярмолинцях.
Гуменюк
Володимир Володимирович
(1975-2022)
11 вересня громада провела в останню путь загиблого воїна, учасника російсько-української війни майстер-сержанта Володимира Гуменюка, жителя с. Соколівки. Захисникові назавжди залишиться 46 років. Майже вісім років він боронив Батьківщину в умовах війни, розв’язаної росією проти України у 2014 році.
Володимир народився 13 травня 1975 року в с. Соколівці на Ярмолинеччині. Він був молодшим сином у батьків, мав іще старшого брата. Після завершення навчання у школі вивчився на столяра. Робота з деревиною – це те, що він по-справжньому любив. Виготовляв на замовлення вікна, двері, столи, бесідки. Хоча доводилося працювати на різних роботах – на хлібзаводі, заправці.
У 1996 році Володимир побрався з односельчанкою Наталією, яка стала його супутницею життя. У подружжя народилося двоє синів. Ростили дітей, господарювали. Та все змінилося, коли у 2014 році в Україну і життя тисяч українських родин увірвалося страшне лихо війни…
2015 року в Україні було оголошено часткову мобілізацію. Тоді ж навесні Володимир отримав повістку з військкомату. Сумнівів у чоловіка не було – пішов і був мобілізований до українського війська. З того часу ніс службу в лавах Збройних сил України. Володимир Гуменюк – учасник АТО та російсько-української війни.
З 2021 року в складі 24 ОМБр імені короля Данила виконував завдання із захисту України на Луганському напрямку. Був командиром кулеметного взводу. Мав позивний «Голова». Як командир Володимир думав найперше про те, щоб зберегти життя своїх бійців. Сам неодноразово був поранений та контужений, однак залишався в строю.
Повномасштабне вторгнення російських військ в Україну застало Володимира з побратимами на позиціях у Луганській області. Востаннє на зв'язок з рідними виходив 6 березня 2023 року. З березня 2022 р. аж до вересня 2023 р. Володимир Гуменюк офіційно значився у списках зниклих безвісти.
Тіло захисника Україна повернула в рамках обміну з противником. Після чого було проведено експертизу ДНК, за результатами якої на початку вересня 2023 року рідним Володимира сповістили про факт загибелі військовослужбовця ЗСУ майстер-сержанта Володимира Гуменюка 7 березня 2022 року поблизу населеного пункту Попасна Луганської області.
Місцем останнього спочинку полеглого захисника стало кладовище у його рідному селі Соколівці на Ярмолинеччині.
Райник
Олег Сергійович
(1982-2022)
Народився 1 лютого 1982 року на Хмельниччені у селі Правдівка. Навчався в Правдівській школі. 20 жовтня 2000 року був призваний до лав Української армії, де прослужив 2,5 роки й був демобілізований. В 2003 році почав навчатися на водія тролейбуса. Після навчання одразу почав працювати водієм пасажирського транспорту. Потім працював комплектувальником складу товарів не продуктової групи відділу логістики.
В 2006 році працював водієм експедитором згодом перейшов на посаду транспортувальника на завод залізобетонних конструкцій.
У 2015 брав безпосередню участь у зоні АТО. Воював під Бахмутом. Олег Сергійвич був нагороджений медаллю «За оборону рідної держави « наказ №773-о/с 30 червня 2016 року, нагороджений відзнакою «За службу державі» наказ №774-о/с 30 червня 2016 року, орденом «Єдність та воля»
25 січня 2017 року Райник Олег був звільнений в запас й повернувся працювати на завод. Але після повномасштабного вторгнення серце чоловіка не витримало й він помер залишивши дружину й двох дітей.
Василь Калинич
(1992-2023)
Василь був родом із Закарпаття. Сьома дитина у багатодітній родині, де зростали четверо хлопців і четверо дівчат. Там минули його дитячі роки, там пішов у школу.
У 2000-х роках родина оселилася на Ярмолинеччині. Шкільне навчання Василь закінчував у с. Соколівці. З юнацьких років почав працювати – в Ярмолинцях, у м. Хмельницькому. Згодом зустрів дівчину Олену, яка стала йому найближчою та найдорожчою людиною. Але у 2023 році в їхнє життя пришла біда, важка недуга забрала життя молодої жінки.
Влітку 2023 року Василь отримав повістку з військкомату і був мобілізований до лав Збройних сил України. Пройшов навчання на Львівщині.
Служив у складі 214-го окремого батальйону OPFOR, який був заснований за ініціативою американських інструкторів. До цього елітного підрозділу залучаються найбільш підготовлені, найбільш боєздатні кадри військовослужбовців. Не всі побратими, та й сам Василь, були фахівцями найвищого ґатунку – батальйон формувався в ході бойових дій, у його складі були і вчителі, і економісти, і продавці, і будівельники, – але це найбоєздатніші війська.
Донецька область. Бахмутський напрямок. Звідти надійшла трагічна звістка про загибель у ході бойових дій солдата Василя Калинича 4 грудня 2023 року. Він був мужнім воїном, чітко виконував бойові завдання і до останнього свого подиху захищав Україну.
Воїну назавжди залишиться 31 рік.
Місцем останнього спочинку воїна стало кладовище у с. Соколівці.
Тетяна Шутяк
(1996-2023)
Народилася 27 січня 1996 року в селі Соколівка, що на Хмельниччині. Тетяна виросла в інтелігентній родині, бабуся, дідусь та матір — знані педагоги, які своїм прикладом надихали та виховували не одне покоління земляків, такою ж була і Тетяна – всебічно обдарованою, здібною, працелюбною та вкрай відповідальною.
Дівчина закінчила із золотою медаллю школу. Вона була лідером у класі, прекрасно навчалася, брала участь і ставала переможницею предметних олімпіад різних рівнів, творчих та інтелектуальних конкурсів. Тетяна грала на гітарі, співала і танцювала була чудовою спортсменкою. Вона впевнено йшла лише вперед, та й інших за собою вела. Ініціативна та надзвичайно працелюбна, завжди на позитиві, стійка перед будь-якими проблемами та труднущами
Після закінчення з відзнакою Одеської юридичної академії Тетяна Шутяк потрапила на стажування до Верховної Ради України, стала помічником тоді ще народного депутата України Дениса Монастирського, пізніше працювала в Міністерстві внутрішніх справ — заступницею керівника патронатної служби. Тетяна любила свою роботу і вірила в те, що робила.
Вранці 18 січня у Броварах на територію одного з дитячих садків впав гелікоптер ДСНС, в якому перебувало керівництво МВС. На борту знаходилося дев’ятеро людей, включно з членами екіпажу. Жоден із них не вижив.
Серед загиблих працівників Міністерства внутрішніх справ України перебувала заступниця керівника патронатної служби МВС Тетяна Шутяк.
Шинкарук Руслан
(1970-2023)
2 листопада Ярмолинеччина провела в останню путь загиблого воїна молодшого сержанта Руслана Шинкарчука. Захисникові було 53 роки. Про своє рішення стати на захист України він казав: «Я йду на фронт, щоб не довелося туди йти нашим дітям». Найбільше йому боліло, коли гинули молоді люди, хотів, щоб у його країни було майбутнє…
Руслан Шинкарчук був родом із села Ясенівки на Ярмолинеччині. Батьки виховували двох діток, Руслана і його молодшу сестру. Тут хлопець пішов у школу. Професійну освіту здобував у м. Хмельницькому, вивчився на електрика.
18-річним юнаком Руслан пішов служити в армію. Повернувшись зі строкової служби, став на весільний рушник з коханою дівчиною Нілою, односельчанкою і однокласницею. Невдовзі у подружжя народився син.
У 1990-х роках Руслан працював на радіозаводі, згодом якийсь час служив в одній із військових частин на Хмельниччині. Виїжджав на заробітки за кордон. Однак так чи інакше його діяльність була пов’язана з електрикою – це те, на чому він досконало розумівся.
Війна, яку 2014 року розв’язала росія проти України, змінила долю Руслана Шинкарчука. 2015 року він ухвалює рішення приєднатися до українського війська, щоб боронити рубежі своєї країни. Після двох років служби повернувся додому, до мирного життя. Так тривало до 2022 року, коли українська земля з новою силою здригнулася від смертоносних вибухів. Повномасштабна війна змусила чоловіка знову приєднатися до лав українських захисників. Не чекаючи повістки, він добровільно з’явився у військкомат і у червні того ж 2022 року був мобілізований. Ніс службу на Київщині, з літа 2023 року – на Запорізькому напрямку, де точилися одні з найзапекліших боїв. Разом із побратимами неодноразово доводилося виходити на нульові позиції.
З кінця вересня 2023 року зв'язок із воїном було втрачено. З 4 жовтня він офіційно вважався безвісти зниклим. Пошуки тривали півтора місяця. 14 листопада рідним сповістили про загибель Руслана Шинкарчука у бою 1 жовтня 2023 року в районі населеного пункту Роботино Запорізької області.
Для побратимів Руслан був надійним товаришем і порадником. Завжди сумлінно виконував обов’язки із захисту Батьківщини, та особливо дбав про молодь. «Краще піду я», – казав, коли йшлося про складні й небезпечні завдання.
Місцем останнього спочинку полеглого захисника молодшого сержанта Руслана Шинкарчука стало кладовище у його рідному селі Ясенівці.
Чвартацький Тарас
(2000-2023)
7 вересня громада провела в останню путь загиблого воїна 23-річного бійця Національної гвардії ярмолинчанина Тараса Чвартацького. Ясний осінній ранок оповив гіркий смуток – біль втрати, сльози прощання з Героєм і уклінне схиляння перед його жертовним подвигом.
Тарас народився і зростав у Ярмолинцях. Виховувала його мати. З найближчих також були бабуся та дідусь. Тут хлопець пішов у школу, зараз це Ярмолинецький ЗЗСО І-ІІІ ступенів № 1. Після 9-го класу продовжив навчання у Ярмолинецькому технологічному ліцеї.
Уже в юні роки Тарас знав, що хоче бути військовим. Сам він про себе казав: «Я – воїн». Особливо його цікавило все, що було пов’язано з легендарним полком «Азов». Тоді здавалося – то підліткове захоплення.
По завершенню навчання в ліцеї юнак вступив до вишу в Кам’янці-Подільському на спеціальність «Психологія». Однак після першого курсу зважився покинути навчання, бо напевне знав, ким хоче бути у житті.
Був на заробітках закордоном. Після чого поїхав у Францію – з наміром вступити на службу у Французький іноземний легіон. Це підрозділ французької армії, заснований у 1831 році. Особливість його в тому, що він відкритий для іноземців, служити в ньому можуть громадяни будь-якої держави світу.
Тарас спробував, але не пройшов жорсткий відбір. Вимоги до кандидатів на вступ у легіон настільки високі, що відбір проходять у кращому разі десятеро осіб зі ста претендентів. Тож юнак повернувся на Батьківщину. Працював у рідному містечку.
У день повномасштабного вторгнення рф в Україну Тарас Чвартацький вже першого дня добровольцем прибув до військкомату, готовий боронити рідну землю. Так він став військовослужбовцем Збройних сил України. Спершу служив в одному з підрозділів територіальної оборони. У березні 2023 року захисник став у лави Національної гвардії України, 12 бригада спеціального призначення «Азов». Це була його давня мрія, до якої він йшов.
З того часу разом із побратимами боронив Україну на фронті. На зв'язок з рідними виходив, але про службу говорив скупо. Останнє повідомлення від нього домашні отримали 26 серпня.
За кілька днів з Луганщини надійшла трагічна звістка. 31 серпня 2023 року під час виконання бойового завдання із забезпечення відсічі збройної агресії російської федерації старший солдат Тарас Чвартацький загинув.
Людина справедлива, принципова, Тарас ніколи не боявся відстоювати те, у що вірив. Завдяки цьому мав авторитет у ровесників і довіру старших. І це визначило його рішення стати на захист Батьківщини і піти на фронт: «Я йду туди, щоб вони не прийшли сюди».
Похований на кладовищі в Ярмолинцях.
Новаковський Денис
(1987-2023)
26 жовтня Ярмолинеччина попрощалася із 36-річним полеглим захисником Денисом Новаковським.
Денис був родом із сусідньої Житомирщини. Старший син у родині, де також зростали молодші брат та сестра. Після завершення шкільного навчання здобув робочу спеціальність майстра з обробки каменю. У подальшому працював на різних роботах – був відповідальним, завжди готовим виконати будь-яке завдання.
2015 року Денис поєднав своє життя з дівчиною Олею із села Томашівки на Ярмолинеччині. Тут, у рідному селі Ольги, пара й оселилася. Виховували двох діток, доньку і сина. На другому році широкомасштабного вторгнення російських військ в Україну, влітку 2023 року, чоловік отримав повістку з військкомату. Тоді й приєднався до лав українських захисників. Як новобранець пройшов військові навчання на Рівненщині. І вже восени разом із побратимами із 65-ої окремої механізованої бригади у складі Сухопутних військ України виконував бойові завдання на найгарячіших ділянках фронту. Служив на посаді старшого стрільця-оператора.
Свій останній бій Денис прийняв 15 жовтня 2023 року на Запорізькому напрямку.
Дениса згадують як людину безвідмовну: коли треба допомогти – допоможе, треба виконати роботу – виконає. Був вірним собі і тоді, коли довелося стати на захист Батьківщини. Пам'ять про новітнього Героя та його подвиг завжди житиме в наших серцях.
Місцем останнього спочинку військовослужбовця ЗСУ Дениса Новаковського стало кладовище у с. Томашівці.
Дмитрку Андрій
(1999-2023)
Дитячі роки Андрія минули на Полтавщині у с. Орлик нинішньої Кобеляцької міської громади. Згодом мати хлопця переїхала на Поділля, тут у 7 клас він пішов в Іванівську школу, що у Дунаєвецькій громаді. Далі вступив у Вище професійне училище №6 с. Балин, де здобув професію тракториста –машиніста сільськогосподарського виробництва.
У 19 років був призваний на строкову службу. По завершенню якийсь час працював на пилорамі та інших роботах. А потім вирішив продовжити військову службу і у грудні 2021 року пішов служити в Збройні Сили за контрактом. Юнак бачив себе у військовій справі, хотів згодом вступити до військового вишу. Та вже за 2 місяці російські війська розпочали криваву бійню в Україні. Андрій служив у механізованому батальйоні на посаді оператора протитанкового взводу. Захищав Україну на різних ділянках фронту – Київщина, пізніше – Харківський напрямок.
Кілька разів отримував контузію, але був витривалим і щоразу повертався до побратимів на фронт.
На початку 2023 року захисник на кілька днів приїжджав до рідних у село Кадиївку, де у 2020 році оселилася родина Андрія.
Трагічна звістка прийшла у їх дім 11 березня. Під час виконання бойового завдання на Харківщині, Куп’янський напрямок. Захисник потрапив під ворожий обстріл і загинув.
У вічність відійшов мужній воїн, до останнього вірний військовій присязі.
Корнійчук
Василь Юхимович
(24.01 – 18.10.2023)
Народився 24 січня 1978 року . Закінчив 9 класів Великоборовецької школи , що на Білогірщині , у 1994 році . Далі здобув робітничу професію будівельника. Строкову військову службу проходив у танкових військах.
У цивільному житті працював на різних роботах , у тому числі комбайнером у сільсьгосппідприємстві.
Василь Юхимович – батько трьох дітей - сина і двох доньок . Коли розпочалася повномаштабна війна , проживав у Сумах .
Служити пішов добровольцем . Спочатку перебував у військах тероборони , а потім воював у складі 58 –ї бригади.
Бойові завдання виконував у найгарячіших точках фронту (Крупянськ, Бахмут). У ході участі в бойових діях отримав декілька контузій та поранень . Серце воїна перестало битися у шпиталі 18 жовтня . Він пішов із життя , захищаючи рідну землю від російської орди.
Місцем Вічного спочинку Героя – захисника стало кладовище у с. Соколівка де проживають батьки.
ГЕРОЇ не вмирають, а вічно житимуть в наших серцях!!!
Вічна пам'ять ГЕРОЮ!!!
Григор’єв Мар’ян
(2000-2023)
Мар’ян народився 28 грудня 2001 року на Дунаєвеччинв у селв Малий Карабчіїв. Був наймолодшою дитиною в родині, мав старших сестру та брата. Пізніше родина оселилася у Соснівці, що на території нинішньої Ярмолинецької громади. Тут хлопець пішов до школи. Невдовзі, у зв’язку із оптимізацією закладу продовжив навчання у сусідньому селі Косогірка, а завершив 11-річку в Савинецькій школі.
Мар’ян був надзвичайно товариським, працелюбним, тактовним, добрим. Завжди з повагою ставився до старших, любив спорт, займався футболом, їздив на змагання із початкової військової підготовки. Крім того Мар’ян мав хист до господарювання, до праці біля землі.
Здобувати професійну освіту юнак пішов до Хмельницького професійного ліцею №8. Працював на різних роботах – у Хмельницькому, в Чернівецькій області. Був у родині незамінним помічником.
На початку лютого 2023 року хлопець був призваний на військову службу. Пройшов відповідне навчання, а далі – служба у Десантно-штурмових військах Збройних Сил України на Донецькому напрямку. Обіймав посаду старшого стрільця. Звідти 20 березня надійшла трагічна звістка про загибель воїна Мар’яна Григор’єва поблизу міста Мар’їнки.
Захисникові назавжди 21…
Він дуже любив життя. Коли довелося ставати на захист країни перед лицем смертельної небезпеки, він це зробив без вагань, щоб зберегти Україну.
Поховали загиблого воїна на кладовищі у селі Соснівка.
Мельник Ростислав
(1990-2023)
Ростислав народився 25 липня 1990 року у смт. Ярмолинці. Дитинство та юність хлопця були непростими. Батьки Ростислава розлучилися, його і ще двох синів виховувала мати. Однак матері не стало, коли хлопець був ще зовсім юним.
Після повномасштабного вторгнення російських військ в Україну Ростислав вирішив, що у цей важкий час має зі зброєю в руках захищати свою країну. Хотів приєднатися до Сил оборони України, казав, що так він зможе принести користь людям, але мобілізували його не відразу. 2023 року чоловік все ж вступив у лави Національної гвардії. Пройшов відповідне навчання, після чого його направили на виконання завдань з оборони держави.
19 серпня 2023 року на Запорізькому напрямку воїн потрапив під артилерійський обстріл, внаслідок чого отримав травми несумісні із життям.
У полеглого воїна залишився брат та родина по матері.
Тепер йому назавжди 33 роки.
Місцем останнього спочинку захисника стало кладовище в Ярмолинцях.
Кечко
Едуард Едуардович
(1990-2023)
Кечко Едуард Едуардович народився 23.06.1990 року в селі Томашівка В 1997 році пішов у 1 клас Соколівької ЗОШ 1- 3 ступенів. У цій школі закінчив 9 клас. А після закінчення дев'ятирічки вступив у Ярмолинецький технологічний ліцей. Потім вступив до Кам'янець Подільського педагогічного університету ім.Огієнка, де здобув спеціальність вчителя фізичного виховання. Після закінчення університету підписав контракт для подальшої військової служби з 2013 року служив за контрактом. З 2014 року - учасник бойових дій в зоні АТО. Поміж військовою службою заочно закінчив Київський інститут МВС.
Трагічно загинув 12.06.2023 року і похоронений у селі Томашівка.